Кривавий слід. П’ять найбільших злочинів радянської влади проти мирного населення України в роки Другої cвітової |
|
МАСОВІ УБИВСТВА ЗААРЕШТОВАНИХ У ТЮРМАХ
Стрімкий наступ улітку 1941 року викликав паніку майже в усіх органах влади СРСР, які зазвичай першими тікали з міст, боячись народної помсти навіть дужче, ніж нацистів. Однак НКВД, головний каральний орган більшовицької держави, не переставало і в умовах хаотичного відступу виконувати свої страшні функції. Коли радянські війська відходили з міст Західної України, вони часто залишали майно, устаткування, навіть документи партійців. Але завжди встигали вбити всіх в’язнів, які тоді на своє нещастя були в тюрмах. Без будь-якого вироку й розбору ліквідаційні команди страчували всіх, навіть підозрюваних та випадково затриманих, часто після страшних тортур. Найвідомішим епізодом виявися розстріл у Львові, де в трьох в’язницях, згідно зі свідченнями начальника тюремного відділу НКВД по Львівській області лейтенанта Лермана, було розстріляно 924 особи. Додамо: так само комуністи намагалися чинити і в Білорусі та країнах Балтії, але там значну частину в’язнів урятував іще стрімкіший наступ Вермахту.
Жертви НКВД у Львові, червень 1941
Загалом у Західній Україні за кілька днів червня вбили понад 5 тис. осіб у кільканадцяти тюрмах. Але були й узагалі епізоди поза межами добра і зла. Як не згадати страшної Заліщицької трагедії на Тернопільщині, коли НКВД спалило два ешелони із в’язнями (14 вагонів, у кожному 50–70 людей), а потім скинуло їх у воду, адже відступаючи радянські війська зруйнували залізничний міст через Дністер.
Розстрільна команда НКВД
Радянська влада намагалася боротися з панікою під час німецького бліцкригу лише двома відомими їй способами: розстрілами та замовчуванням. Одним із найбільших злочинів комуністів виявилося повне приховування від євреїв фактів геноциду проти них із боку німців у перших-таки містах Західної України, захоплених Третім Рейхом. Більшість єврейського населення була абсолютно не в курсі ставлення нацистів до нього. Так само не йшлося ні про яку централізовану евакуацію людей, що були у смертельній небезпеці.
фото, зроблені під час масових розстрілів у київському урочищі Бабин Яр
ПІДРИВ ГРЕБЛІ ДНІПРОГЕСУ В ЗАПОРІЖЖІ
Із перших місяців війни радянське керівництво під час відступу намагалося застосовувати тактику «випаленої землі», тобто знищувати всю інфраструктуру без будь-якої турботи про майбутню долю населення, що не могло евакуюватися. Одним із найжорстокіших проявів цієї тактики стало замінування греблі Дніпровської гідроелектростанції в Запоріжжі. 18 серпня 1941 року близько 20:00 після прориву німецьких військ у цьому районі її висадили в повітря працівники НКВД.
«ЧОРНОПІДЖАЧНИКИ»
Восени 1943 року, коли після перемоги в Курській битві радянські війська зайшли на територію України, ставлення більшовицького керівництва до місцевого населення, що два роки прожило в окупації, було, м’яко кажучи, недовірливим. Мовляв, усі вони, особливо чоловіки, – це потенційні зрадники та колабораціоністи. Тому, за логікою кремлівських керманичів, ці люди мали «змити кров’ю» свій «злочин». Коли радянські війська заходили в черговий звільнений від нацистів український населений пункт, за ними слідом туди прибував польовий військкомат. Він проводив повну мобілізацію усіх чоловіків, які могли тримати зброю в руках.
ДЕПОРТАЦІЇ МИРНОГО НАСЕЛЕННЯ
Цілі народи були визнані в Кремлі «зрадниками», яких потрібно щонайменше переселити з місць їхнього проживання для дальшої асиміляції та знищення протестного потенціалу. Почалося з 1941 року й примусового виселення за Волгу приазовських німців. Але по-справжньому маховик депортацій запрацював наприкінці війни, коли кремлівське керівництво звинуватило в колабораціонізмі чимало етносів. Найвідомішим прикладом такої практики стали кримські татари.
Джерело
Агресія на випередження: як розпочалася війна між гітлерівською Німеччиною і сталінським СРСР
Чому напали німці?
У декларації до німецького народу 22 червня 1941 року Адольф Гітлер заявив: «тепер настав час, коли вичікувальна політика стає не лише гріхом, а й злочином, що порушує інтереси німецького народу, а відповідно й усієї Європи. Зараз приблизно 160 російських дивізій стоять на нашому кордоні. Протягом кількох тижнів відбувалися порушення цього кордону». У такий спосіб німецький рейхсканцлер для публіки пояснив причину розв’язання ним війни проти СРСР: на кордоні з Німеччиною розгорталися радянські війська, які становили загрозу для Третього рейху, загрузлого у бойових діях проти західних держав.Ту саму причину назвав і заступник голови Раднаркому та нарком іноземних справ Вячеслав Молотов у зверненні до громадян СРСР: «Німецький уряд вирішив виступити з війною проти СРСР у зв’язку із зосередженням частин Червоної армії біля східного німецького кордону. У відповідь на це мною від імені радянського уряду було заявлено що до останньої хвилини німецький уряд не висловлював жодних претензій до радянського уряду».
Сталінський урядовець звинуватив німців у брехні. Та чи зосереджував СРСР свої війська біля німецького кордону насправді? Так, збирав, причому в такій кількості, що це не могло не занепокоїти німців. Для прикладу, достатньо подивитися на події, які розгорнулися напередодні війни на теренах нашої держави.
Масове розгортання Червоної армії було розпочате 1 вересня 1939 року із ухваленням закону про загальну військову повинність, відповідно до якого була встановлена обов’язкова служба в армії всіх чоловіків з 18 років. Дещо раніше – 19 серпня, за три дні до підписання пакту Молотова – Ріббентропа, був розпочатий процес формування нових стрілецьких, мотострілецьких і танкових дивізій на базі полків, які вже існували. Кількість дивізій у Червоній армії збільшилася майже вдвічі, до 186. Для командування такою кількістю частин в РСЧА були створені формування, яких у ній не було з часів громадянської війни – армії. Восени 1939 року 5-та, 6-та та 12-та армії Київського Особливого військового округу брали участь у поході до Західної України, а після його завершення не були розформовані.
Процес формування нових армій у «миролюбному» Радянському Союзі тривав весь 1940-й та першу половину 1941-го, і на травень 1941 року у складі Київського особливого округу вже були чотири армії: 5-та, 6-та, 26-та та 12-а. Ще одна, 9-та, була у складі Одеського військового округу. Але це ще не край.
По-перше, армії швидко поповнювали особовим складом і технікою. 6-та армія генерала Музиченка, наприклад, у травні 1941-го мала у своєму складі лише два корпуси (три стрілецькі, дві танкові та механізовану дивізії), а в червні поповнилася ще одним стрілецьким і одним кавалерійським корпусами.
По-друге, на терени Київського Особливого військового округу перекидали нові армії. 13 травня 1941 року командувачі тиловими військовими округами отримали наказ переформувати свої війська на армії і вирушити у бік кордону. На територію УРСР прибували дивізії 16-ї армії генерала Лукіна (Забайкальський округ), 18-ї армії генерала Смірнова (Харківський округ) та 19-ї армії генерала Конєва (Північно-Кавказький округ). «Наприкінці травня значна частина командирів штабу округу була зайнята прийманням та розміщенням військ, які прибували. Ешелон ішов за ешелоном. Оперативний відділ перетворився на своєрідний диспетчерський пункт, куди стікалася уся інформація про рух і стан частин. Дивізії прибували боєздатні, хоча й були скарги на некомплект середнього комскладу та на брак бойової техніки, транспорту та засобів зв’язку. Командирів обнадіювали, що тільки-но буде оголошено мобілізацію, вони здобудуть все, чого бракує», – так описав цей процес маршал Баграмян, у ті часи — начальник оперативного відділу штабу КОВО.
Порівняння сил Червоної армії та Вермахту з його сателітами виходить аж ніяк не на користь німців. На 22 червня 1941 року на українських теренах проти 42 німецьких, 16 румунських та 3 угорських дивізій були зосереджені та перебували у стадії розгортання 101 дивізія РСЧА, не враховуючи протитанкових бригад, окремих артилерійських полків і допоміжних з’єднань. А 1144 танкам і штурмовим гарматам у німців протистояли 7112 радянських танків лише у танкових і механізованих формуваннях (не враховуючи бойових машин у стрілецьких та кавалерійських дивізіях), серед яких було 782 танки Т-34 та КВ, рівних яким у Вермахті не було. Нарешті, 800 німецьким і 423 румунським військовим літакам (включно з транспортними та розвідницькими) протиставлялися 2965 радянських суто бойових машин (винищувачів, бомбардувальників та штурмовиків), з яких 751 були новими Як-2, МіГ-3, Іл-2, Пє-2 особливих Київського та Одеського військового округів. Усього ж проти 166 дивізій Вермахту та армій країн – союзників Німеччини лише у західних військових округах СРСР виступали 202 стрілецькі, танкові та кавалерійські дивізії РСЧА, тобто значно більше, ніж назвав Гітлер. Для порівняння, проти Франції сама Німеччина виставила лише 142 дивізії.
Формування нових дивізій у Червоній армії тривало повним ходом. І це все в умовах, коли в СРСР ще не була оголошена мобілізація. Не дивно, що такі приготування мусили здійняти неабиякий переполох в Генштабі Німеччини.
Червоний дамоклів меч
Зрозуміло, влітку 1940 року, коли почалася розробка плану «Барбаросса», всієї цієї армади на кордонах Німеччини, Румунії та Угорщини ще не було. Ніякої ворожості одне до одного СРСР і Німеччина тоді не виказували. Від 1 вересня 1939 року до 22 червня 1941 року Радянський Союз у Другій світовій війні був союзником нацистської Німеччини. У той час, коли британці ховалися у сховищах від нальотів, а німецька авіація рівняла з землею британський Ковентрі, Радянський Союз плідно забезпечував Німеччину продовольством, нафтою і сировиною. «Перед кожним фільмом обов’язково йшов кіножурнал-бойовик «Перебування В.М. Молотова у Берліні». Я надивився його так, що знав напам'ять кожен кадр. З нього можна було зробити єдиний висновок, що у радянського Союзу немає більшого друга за Гітлера. У радянського народу є Сталін, а потім – Гітлер», – згадував у своїй біографічній повісті «Бабин Яр» Анатолій Кузнєцов.
Проте німці мали підстави для занепокоєнь. У Берліні бачили, що Радянський Союз збільшує свої збройні сили, розгортає нові й нові військові частини. Проти кого СРСР міг готувати таку армію – варіантів німці мали украй небагато. Особливо німецький Генштаб стурбував похід Червоної армії влітку 1940 року у Бессарабію та Північну Буковину. За пактом Молотова – Ріббентропа Буковина не входила до зони радянського впливу. Але це була не єдина причина занепокоєння Берліна.
Військова машина Третого рейху сильно залежала від нафтових родовищ у Плоєшті (Румунія) та на озері Балатон (Угорщина). Улітку 1940-го Червона армія наблизилася до них ледь не впритул. Фактично Сталін міг в один удар позбавити Німеччину запасів пального. І німці вирішили не сподіватися на миролюбні наміри Кремля. Спостереження німецької розвідки за подіями в СРСР на початку 1941 року надавали нових підтверджень цим підозрам. СРСР ні з ким не воював, а Німеччина вже мала кілька фронтів: з Британією – на морі та в повітрі й у Північній Африці. Військові кампанії викачували в Німеччини чималі ресурси – проти Британії, наприклад, бойових літаків німці зосередили навіть більше, ніж 22 червня 1941 року проти Радянського Союзу. А останній у той самий час робив свою армію все чисельнішою і боєздатнішою.
Зламані плани
Чи готувалася ЧА до війни? На це запитання відповідь очевидна: так, готувалася. Напередодні 22 червня 1941-го війська Київського Особливого військового округу не вилазили з маневрів і навчань. «Над танкодромом від зорі до зорі не розсіюється пил. Підшитий зранку підкомірець до обіду стає чорним. На полі шикуються та перешиковуються у бойові порядки новенькі Т-34, які нещодавно надійшли нам на озброєння. Навчання, стрільби, розбори, наради, інструктажі, політзбори…» – так описав свою довоєнну службу заступник командира 8-го механізованого корпусу, бригадний комісар Попель.
А чи до оборонної війни готувався СРСР? Факти спростовують це твердження. Аеродром у Раві-Руській, що впритул до кордону, у перший день війни розмазала навіть не авіація, а німецька артилерія. Не кращою була й доля аеродромів у Чуневі, Стрию, Карлоновищі та багатьох інших населених пунктах. Після кількох днів постійних бомбардувань німецька піхота захопила їх разом із покинутими літаками. В оборонній війні аеродроми ніколи не розміщують на передній лінії, їх зазвичай заховують у тилу подалі від ворожого обстрілу.
Ще приклад – у перші дні війни радянські війська потерпали від відсутності зв’язку. Телефонні дроти активно різали німецькі диверсанти та «щасливе від звільнення населення Західної України». А радіозв’язок мовчав. «Усі документи плану, частоти, позивні, паролі, зберігалися в штабі округу, які в разі війни треба було розсилати у війська. Радіостанцій в окрузі було кілька тисяч, отже, для того щоби перелаштувати роботу на військовий лад, був потрібен щонайменше тиждень. Здійснювати ці заходи заздалегідь не дозволялося», – так пояснив цю ситуацію колишній начальник зв’язку Прибалтійського військового округу, генерал-лейтенант Курочкін. Київський округ був значно більший, ніж Прибалтійський, отже, й часу потребував, певно, вдвічі більше. Однак навіщо така секретність під час підготовки до оборони, коли час нападу обирає противник?
Ці та сотні інших фактів підтверджують думку, давно висловлену дослідниками війни, що влітку 1941 року Радянський Союз готувався до нападу на нацистську Німеччину. Ситуація сприяла кремлівським планам. СРСР ні з ким не воював, а Німеччина вже була залучена на кількох фронтах. Удар Червоної армії за цих умов для Німеччини був би фатальним.
У Кремлі чудово знали про підготовку німців до війни проти СРСР. При цьому сталінське керівництво та вищі командири Червоної армії не припускали й думки, що Вермахт може напасти раніше за Червону армію. У Генштабі РСЧА орієнтувалися на приклади підготовки Німеччини до попередніх бліцкригів. Вермахт завжди перед нападом на ту чи іншу країну збирав на її кордоні не менше 85% своїх наявних сил. Знаючи про розташування частин Вермахту, генштаб РСЧА бачив, що для нападу німцям потрібно буде розгорнути ще понад 40 дивізій, тобто, умовно кажучи, чотири – п’ять армій. Тому в Кремлі нікуди не поспішали, справедливо розраховуючи, що встигнуть завершити розгортання своїх військ раніше за німців. Наступ Червоної армії дав би змогу розгромити німецькі війська першим ударом прямо на кордоні, не давши їм приготуватися до оборони. Одночасний удар по Румунії з її нафтовими родовищами мав позбавити німців запасів пального й покласти край усій справі. Далі Червона армія, як проспектом, могла проїхатися по всій Європі.
Та сталося зовсім протилежне – Гітлер першим напав на Радянський Союз, не зібравши перед цим усіх своїх сил в один кулак. На Східний фронт німці виставили близько 120 своїх дивізій, тобто трохи більше 60% Вермахту. До такого повороту ЧА була неготовою взагалі.
Біг на випередження
13 червня 1941 року по радянському радіо прозвучало повідомлення ТАРС, яке повідомило про те, що СРСР та Німеччина чітко дотримуються пакту про ненапад. У той самий день війська прикордонних округів рушили впритул до кордону. Двома днями раніше вони отримали наказ, згідно з яким половина наявного боєкомплекту мала бути заряджена в магазини, а підрозділи мусили: «особливо відпрацювати питання підйому за тривогою частин прикриття й загонів підтримки прикордонних військ». Тоді ж НКВС розпочав операцію з відселення з прикордонної смуги цивільного населення.
У день оголошення повідомлення ТАРС командування округу отримало новий наказ: «До 1 липня 1941 року всі глибинні дивізії й управління корпусів з корпусними частинами перевести ближче до держкордону у нові табори… З військами вивести повністю рухомі запаси вогнеприпасів та паливно-мастильних речовин… Сім’ї не брати». Маршал Баграмян пізніше згадував, що командування округу старанно взялося за виконання цього наказу: «У нас уже все було готове до цього: ми ще на початку травня за розпорядженням Москви провели значну роботу – заготовили директиви корпусам, провели рекогносцировку маршрутів руху та районів розгортання… Вони забирали з собою все необхідне для бойових дій. З метою таємності рухатися війська мусили виключно вночі. Усього їм знадобиться від восьми до дванадцяти нічних переходів». Німці не подарували Червоній армії стільки часу. Вони напали, коли майже вся РСЧА перебувала у вагонах і на марші.
Зранку 22 червня у Кремлі не могли збагнути, що, власне, сталося, так кардинально реальність відрізнялася від попередніх розрахунків та планів. Військам надсилали директиви спочатку «не піддаватися на жодні провокаційні дії», відтак «до особливого розпорядження кордон не переходити» і лише надвечір – наказ про перехід у масований контрнаступ, який насправді завершився ще більш масштабним відступом. Прості ж громадяни замість пояснень уряду слухали ранкову гімнастику.
Ветерани по-радянськи
Констатуючи наслідки війни, яку в СРСР називали Великою Вітчизняною, ми зазвичай згадуємо про мертвих. У кращому випадку про скалічених і хворих. Ретельно підраховуємо руйнування, лічимо втрачену худобу. Не без задоволення говоримо про перенесені кордони. Але практично ніколи не бачимо серед того всього живих. Хоча найважливішим і найтривалішим за своїм впливом на наше суспільство наслідком війни стала поява більш ніж 20 млн ветеранів, які поділяли досвід спільної участі у кривавому світовому конфлікті, що змінив їх назавжди.
У це важко повірити, але перша наукова праця, присвячена темі ветеранів як окремої соціальної групи радянського суспільства з’явилася лише у 2008 році. І написав її Марк Еделе, австралійський історик німецького походження, що навчався в США.
Зі сталінською «любов’ю»
Що справді принесла із собою демобілізація, то це вибухоподібний сплеск насильства. Уже на шляху додому колишні солдати, звиклі до того самого в Німеччині, Австрії, Угорщині, нерідко вчиняли грабунки, зґвалтування. Цілком звичним явищем були крадіжки «трофейного» майна одним в одного. Траплялися навіть збройні сутички з підрозділами НКВД.
Радянське керівництво під час демобілізації поводилося дуже обережно. Стратегічно держава мала на меті якнайшвидше повернути колишніх солдатів до виробничого процесу, припинити будь-які вимоги щодо винагороди за військову службу, не допустити перетворення ветеранів війни на окрему соціальну групу. Однак, поки роззброєння демобілізованих не завершилося, пропаганда прославляла воїна-переможця, змальовувала його як зразкового громадянина й, попри те що закликала якнайшвидше взятися до відбудови та нових подвигів, тепер уже на трудовому фронті, не забувала нагадати про вдячність Батьківщини своїм рятівникам.
Матеріальне втілення такої вдячності було обумовлене законом про демобілізацію від 23 червня 1945 року. Він гарантував працевлаштування впродовж місяця після звільнення з армійських лав на посаді, не нижчій за довоєнну, з урахуванням досвіду та спеціальності, набутих під час військової служби. Демобілізовані отримували, крім того, у власність свої військові однострої, які на довгі роки стали основним одягом для мільйонів, породивши вимушену «мілітарну моду» 1940-х, та пару чобіт. Їм видавали харчі на дорогу додому, вони мали відтепер право проїзду додому за державний кошт, а також невелику грошову виплату, що залежала від звання та вислуги. Місцева влада й керівництво підприємств, де працювали колишні солдати, зобов’язувалися забезпечити їх житлом та іншою можливою матеріальною допомогою. Суттєвим доповненням до цього скромного переліку стало звільнення, згідно з постановою уряду від 14 червня 1945 року, демобілізованих військовослужбовців від митного контролю, що дало змогу безперешкодно вивозити додому «трофейне» добро, вартість якого інколи не йшла в жодне порівняння з державними щедротами.
Червона пропаганда намагалася подати це як зустріч солдатів із «батьківською сталінською любов’ю» та вияв переваг соціалізму, наголошуючи, що в капіталістичних країнах звільнені в запас бійці поповнюють лави безробітних. Наскільки такі твердження відповідали дійсності, бачимо на прикладі США. Закон, ухвалений американським Конгресом у 1944-му, що ввійшов в історію як GІ Bill, гарантував більш як для 15,7 млн ветеранів Другої світової війни (а це були, до речі, близькі до радянського показника майже 11% населення) можливість отримати доступну іпотеку, дешеві кредити для початку власного бізнесу, а також здобути освіту, зокрема і вищу, за державний кошт та інші соціальні гарантії. Цей акт в історії Сполучених Штатів визнано однією з найуспішніших соціальних реформ. Більш ніж половина ветеранів покращили свій освітній рівень (2,2 млн здобули вищу освіту), тоді як коштів, передбачених для виплат у зв’язку з безробіттям, було витрачено менш ніж 20%. Завдяки дешевим кредитам на придбання житла учасники війни переїхали до заміських будинків і народили покоління «бейбі-бумерів». Бачимо, що за океаном кошти вклали в основний капітал країни – її громадян. У радянському випадку стратегія була інша. Впевнившись завдяки перемозі над Німеччиною в продуктивності обраної в 1930-х моделі, Сталін обрав курс на повну відбудову довоєнного суспільства. Держава, що знову втягувалась у глобальне протистояння, не мала грошей на філантропію. Вона мусила відбудовувати й розвивати промисловість, що в сталінському СРСР завжди робилося завдяки надексплуатації робочої сили.
Удома на фронтовиків чекали «радощі» спілкування з радянською бюрократією. Оформлення особистих документів (тимчасовий паспорт, виданий під час звільнення з армії, слід було поміняти на постійний), отримання документів на ордени й медалі. Для тих, хто дістав серйозні поранення, – встановлення інвалідності. Усе це передбачало контакти з недолугою, бездушною й часто безглуздою радянською бюрократичною системою. Досить швидко стала очевидною і справжня ціна урядових обіцянок. Ветеранам інколи доводилося пережити ще одну війну, щоб повернутися до мирного життя. Єдиним, що держава надавала без проблем, була робота, але зовсім не завжди така, на яку сподівалися. Решту вистоювали в чергах, випрошували в місцевих начальників, найчастіше зневажуваних ветеранами «тилових щурів».
Від 1948-го, коли демобілізація була вже закінчена й, попри побоювання, серйозних політичних збурень не спричинила, виплати й пільги, гарантовані відповідним законом, узагалі припинились. Уже остання хвиля звільнених у запас (призовники, народжені 1925 року) не отримувала нічого, окрім одноразової грошової допомоги. Понад те, ще в 1947-му ухвалили рішення про скасування будь-яких виплат і пільг для ветеранів, що були удостоєні державних нагород. Загальну суму виплат, необхідних, щоб утілити в життя бодай частину пільг, передбачених для орденоносців, більшовицькі бюрократи оцінили майже у 3,5 млрд крб. Визнавши орденські привілеї задорогими, держава їх просто скасувала. Відтоді й аж до 1978 року для Країни Рад ветерани, за винятком інвалідів (про ставлення в СРСР до останніх після війни див. Тиждень, № 18/2011), як окрема категорія громадян юридично не існували.
Розчарування від такої «вдячності» по-радянськи багато в кого викликало почуття, що дістало в літературі назву фронтової ностальгії. «По війні вони обіцяли нам хороше життя, – цитує одного з ветеранів історик Марк Еделе, – але насправді вони піднімають податки, і життя весь час гіршає і гіршає. І за що воювали, ми не знаємо самі».
Небезпечна каста
Небажання радянської держави юридично визнавати особливий статус ветеранів Другої світової війни мало не лише економічні причини. Не менш важливим було прагнення влади не допустити формування особливої привілейованої групи, непередбачуваної ідеологічно й небезпечної політично.
Ветеранська спільнота була завелика чисельно і складалася з надто строкатого люду. Історики виділяють у її середовищі три (як згаданий Марк Еделе), а то й чотири покоління. Їхній передвоєнний досвід вельми різнився, тож вони мали суттєві відмінності у сприйманні Другої світової, а відтак і в соціальній адаптації.
«Найбезпечнішою» була генерація, народжена в 1920-х (від 1923 до 1927-го – наймолодшого року призову), що становила близько чверті фронтовиків. Її дорослішання припало на період «розвинутого» сталінізму, і вона не мала яскравого особистого досвіду надзвичайно травматичної катастрофи «великого перелому». Голод, колективізація були для неї переважно дитячими спогадами чи голосом батьків. До того ж ці юнаки навчалися в радянській школі, дехто у виші, де зазнавали впливу комуністичної пропаганди. Вони більше вірили радянській міфології і заповзятливіше сприймали військову патріотичну риторику.
Не сприяла формуванню у ветеранів відчуття належності до окремої, а надто до привілейованої спільноти й радянська пропаганда. Усі сили агітаційної машини були спрямовані на звеличення ролі Сталіна та притінення воєнних утрат і страждань, а отже, й ролі звичайних учасників війни. Важливою символічною акцією стало рішення, ухвалене наприкінці 1947 року, щодо перетворення Дня Перемоги на звичайний робочий день. Серед ветеранів певна частина, насамперед ті, хто обійняв адміністративні посади, скориставшись своєю участю у війні як політичним капіталом, прийняла культ генералісимуса й офіційне бравурне змалювання щасливого повернення героїв-переможців до трудової вахти будівництва соціалізму. Більшість, не маючи насправді іншої можливості, просто мовчала.
Визнання без визнання
Загальна лібералізація радянського режиму, що настала зі смертю Сталіна, дала нові можливості для активності фронтовиків. Влада, хоч і не змінювала політики щодо них стратегічно, усе-таки вдалася до суттєвих новацій. Поворотним пунктом став 1956-й: тоді на Всесоюзному конгресі ветеранів війни було створено Організацію радянських ветеранів війни на чолі з Радянським комітетом ветеранів війни, яка, однак, не мала права створювати місцеві осередки. Пенсійна реформа того самого року уніфікувала законодавство щодо різних категорій інвалідів, підвищивши пенсії деяким із них, хоч і залишила незмінним основний принцип нарахування. Надалі за хрущовського правління пенсії інвалідам війни збільшували ще в 1959 і 1964 роках.
Крім того, в 1956-му реабілітували колишніх військовополонених. Із німецького полону повернулися 1,8 млн колишніх радянських бійців. Доля їхня склалася по-різному. Після ретельної перевірки у фільтраційних таборах НКВД частина з них була знову зарахована до складу Червоної армії. Інша, щоправда, не дуже значна, дістала кримінальні вироки. Декого, насамперед із офіцерів, направили у штрафні частини з дуже непевними шансами на виживання, ще декотрих – на відбудову промисловості.
У період «відлиги» пам’ять про війну стала більш демократичною, масова поява ветеранських мемуарів допускала можливість існування власних поглядів на неї в людей із різними долями. Така тенденція була немислима за сталінських часів. Новим явищем стали також зустрічі ветеранів різних військових частин, чого раніше не практикувалося.
Преторіанці
Символом нової ери у ставленні до ветеранів стало повернення в 1965 році Дню Перемоги, що став своєрідним «професійним» ветеранським святом, статусу вихідного. Справжнім творцем ветеранського культу в СРСР вважають Лєоніда Брєжнєва. Інколи зміни політики щодо фронтовиків пов’язують із особистими сентиментами нового радянського очільника щодо його бойового минулого. Генсекові, очевидно, подобалося бачити себе в ролі героя війни. Та все-таки «роман» червоної влади з ветеранами мав швидше раціональні причини. Брєжнєвська «консервативна еволюція» потребувала соціального опертя. Спільнота колишніх бійців що далі від років баталій, то краще надавалася для такої ролі. «Те, кто победил, либо полегли на поле боя, либо спились, подавленные послевоенными тяготами. Ведь не только война, но и восстановление страны прошло за их счет. Те же из них, кто еще жив, молчат, сломленные. Остались у власти и сохранили силы другие – те, кто загонял людей в лагеря, те, кто гнал в бессмысленные кровавые атаки на войне. Они действовали именем Сталина, они и сейчас кричат об этом», – писав тоді ветеран Червоної армії Ніколай Нікулін.
Станом на початок 1980-х років керівництво Радянського комітету ветеранів стверджувало, що його рух налічує близько 1 млн активістів. Партія, однак, пильно стежила, аби розростання ветеранських структур не вийшло з-під контролю. У 1976 році, також за правління Брєжнєва, ЦК КПРС ухвалив сувору резолюцію, якою чітко вказав організації фронтовиків на її місце в радянській системі координат і справжнє, пропагандистське, призначення. Відповідно до резолюції, частину ветеранських осередків ліквідували, інші були поставлені під безпосередній контроль партійних чиновників.
1965-го вкотре підвищили пенсії інвалідам війни. Це повторювалось у 1967, 1973 та 1975 роках. 1975-го, на 30-ту річницю Перемоги, ця категорія дістала нові пільги, що стосувалися користування транспортом, медичного забезпечення, надання житла, оплати комунальних платежів, доступу до купівлі спеціально обладнаних приватних авто.
До кінця 1978 року настав момент офіційного оформлення відносин. Ветеранів на той час помітно поменшало, і пільги для них не обтяжили б аж надто бюджет, тим більше вони все одно виходили на пенсію за віком. Крім того, ці люди тепер переважно представляли перше «соціалістичне» покоління. Виховані в часи культу особи, вони були носіями світогляду, що його західні дослідники кваліфікують як «сталінську культуру вдячності» (culture of the gift). Привчені розглядати будь-які преференції для населення з боку влади не як виконання державою своїх функцій, а як дар і турботу, ветерани вміли бути вдячними. Понад те, їм було з чим порівняти брєжнєвську опіку.
10 листопада 1978 року Рада міністрів СРСР та ЦК КПРС ухвалили постанову, яка надавала «учасникам Великої Вітчизняної війни», вперше визнаним таким чином за окрему категорію населення, доволі скромний перелік пільг: можливість мандрівки раз на рік у будь-яку точку СРСР за половину вартості, право на безвідсотковий кредит для будівництва індивідуального будинку, щорічну відпустку в зручний для них час та ще два тижні відпочинку за власний кошт. Крім того, ветерани діставали право на пріоритетний доступ до санаторного лікування, садових кооперативів та приватних телефонів, а також на користування поліклініками за місцем роботи після виходу на пенсію. Їхні очільники тим часом ніколи не марнували можливості наголосити на своїй «службі» – на ролі ветеранських організацій у проведенні пропагандистської роботи всередині країни й за кордоном, про допомогу радянським органам у виконанні рішень партії та уряду.
Спочатку до числа ветеранів зараховували лише військовослужбовців діючої армії. Надалі еволюція державного велфору щодо них відбувалася в напрямі розширення категорій, що мали доступ до пільг, та збільшення переліку останніх. Практично кожне ювілейне святкування Дня Перемоги супроводжувалося додатковими преференціями: підвищенням пенсій, наданням права на безоплатний проїзд у громадському транспорті тощо. Поступово статус ветерана поширився майже на всіх людей, що пережили війну в дорослому віці. Апофеозом цього процесу стало рішення політбюро ЦК КПРС від 25 вересня 1986-го про створення Всесоюзної організації ветеранів війни і праці, що й було виконано в грудні того самого року на конференції в Москві, де ухвалили статут і обрали Всесоюзну раду ветеранів війни і праці. На відміну від Радянського комітету ветеранів війни нову структуру будували на зразок партії з розгалуженою мережею місцевих осередків, що було виявом найвищої довіри з боку партії справжньої. Понад те, конституційна реформа, здійснена в грудні 1988 року, фактично вбудувала новотвір у державний механізм. Рада ветеранів, виявилася серед інших громадських організацій, що делегували на з’їзд – вищий орган влади в СРСР – своїх депутатів. Їх було 75.
У радянському суспільстві культ ветеранів, котрі до кінця брєжнєвської епохи перетворилися на головну статусну групу в державі, сприймали неоднозначно. Декого, особливо серед молоді, дратували пільги для них, що стосувалися переважно товарів і послуг, а отже, нерідко ставали ґрунтом для конфліктів інтересів у країні тотального дефіциту й побутових незручностей. Швидше за все, таке роздратування було наслідком соціального егоїзму і проявом чорної невдячності. Хоча, можливо, існувало в тому й щось від відрази до експлуатування пам’яті про трагедію з політичною метою і від упевненості, що судити чи прославляти людей слід не за належність до певної групи, а лише за особисті рішення та вчинки.
Таке слід знати і пам'ятати. Серце крається, коли усвідомлюєш, скільки ж болю витерпів наш народ. Тому ще палкіше прошу для моєї Батьківщини миру та щастя...
ВідповістиВидалитиКатю, дякую за цей матеріал.